Можна з упевненістю стверджувати, що той , хто хоч раз побував у наших місцях, навіки закохається у розмаїття квітучих лук, пагорбів, балок і ярків. Запевняємо, що жоден із вас не залишиться байдужим, споглядаючи на природні витвори зі скель , які як вартові стоять обабіч тихої річки Гнилого Єланця.
Сьогодні ми запрошуємо всіх бажаючих у незвичну подорож до нашої степової царівни Маложенівки. Відстань від обласного центру до села 74 км. по трасі Миколаїв – Братське.
Якщо ви зійдете на зупинці « Маложенівка», вам необхідно буде здолати ще 3 км, щоб дістатися до самого села. Але не хвилюйтеся, бо ваш погляд одразу зупиниться на доглянутих полях ПП АТД «Гарант», яким керує чудова господиня Олена Анатоліївна Дуднікова. Після перших лісових насаджень ваш погляд зупиниться на колишньому ставочку, який, нажаль, не набирається сьогодні вдосталь водою, щоб знову засяяло його чудове плесо, а ранкову тишу, як і раніше, тривожили дикі качки, мисливці та рибалки.
Вдалині, за переказами старожилів, було обійстя пана, яким керував економ Шмаков. Розповідають, що його дружина була дуже вродлива, добра і мудра жінка, завжди допомагала місцевим жителям, бо була ще й гарною травницею. Згодом через багато років на місці економії побудували аеродром, потім хім-склад. А сьогодні тут ростуть лише здичавілі фруктові деревця.
При в`їзді в саме село по вулиці Шосейній стоїть величава будівля – Товариство Цереал Компанія Плюс – завод по переробці гречки, який на даний час з певних причин не функціонує.
В центрі села знаходиться Монумент Слави загиблим в роки окупації , офіс ПП АТД «Гарант», два магазини, бібліотека, сільський будинок культури, відділ зв`язку, ДНЗ «Малятко», сільрада, ФАП.
Окрасою села є нова Маложенівська ЗОШ І-ІІІ ст., школа екології і краси. При школі функціонує лісництво «Паросток», яким опікується вчитель Л.М.Лужанська.
Майже на три кілометри простяглося село Маложенівка. Найдовша вулиця носить ім`я воїна-афганця Володимира Розкидного. Вулиця тягнеться аж до хутора Медунівки. Сьогодні він має таку жартівливу назву, бо першими поселенцями на новій вулиці була сім`я Медун.
Одразу за ним починається Богодарівка – цей зникаючий з карти, до болю рідний куточок. Її знають всі жителі, бо саме сюди, починаючи з ранньої весни збиралися всі рибалки. За селом, яке складалося з трьох вуличок протяжністю в два кілометри, починаються Богодарівські скелі.
Тут, біля колишнього переїзду до сусідніх сіл Новосафронівки, Щербанів, як сторожа стоїть одиноко «кам`яна вежа», а посеред річки красується скеля у вигляді черепахи. Під час весняної повені вода виходить з берегів і доходить до «Кам’яної вежі», майже затоплюючи «черепаху». Водяний потік буває настільки стрімким, що у скелях, які жителі називають Першими , утворюється чудовий водоспад. Біля Других скель русло річки повертає і потік стає повільнішим й впадає в Треті скелі . Саме тут колись розташовувався гранітний кар`єр.
А за ним Руминчині скелі
За переказами старожилів Руминчині скелі отримали свою назву через ім`я загиблої в річковому водовороті молодої вродливої дівчини Шури Руминки. На жаль, ніхто достеменно не знає, чи це було її справжнє ім`я, чи можливо вона була за національністю румунка. Але й до цього часу на місцевому кладовищі жителі доглядають її могилку.
Жителі добре знають історію про кохання молодого одруженого чоловіка Марка і дівчини Шури, яку нібито з помсти і втопила Маркова дружина у водовороті саме біля цих скель. Ніхто не знає з якого часу скелі почали називати Першими, Другими, Третіми, але й до сьогоднішнього дня ці назви не зникли.
Жодного не залишать байдужими квітучі пагорби пообіч річки у Богодарівських та Маложенівських скелях. З року в рік милує погляд дивосвіт рідної природи. Наш край і, справді, є за що любити. На території сіл є чималі родовища червоної глини, вапняків, граніту.
Близько 50 криниць і колодязів служать для місцевих жителів як життєдайні джерела, хоча вода в них за хімічними показниками не придатна для споживання. За словами місцевих жителів, в післявоєнні роки в 4 км від Богодарівки було величезне озеро. І все як годиться: на озері лебеді, качки, гуси. Сюди приходили спити води дикі козулі, вепри. А біля озера була криниця, яка напувала все і всіх. Їздовий набирав водичку у велику дерев`яну бочку і волами розвозив її по полях, напуваючи механізаторів і сапальників.
Люди розповідають, що саме тут садили баштани та всіляку городину. Навіть після того, як урожай був зібраний, люди йшли «наперекопи» картоплі, моркви, буряка, тож мали на зиму чималий запас овочів.
Люди похилого віку пам`ятають, що на озері проводились роботи по бурінню свердловини. Але сила знайдено джерела, була такою великою, що стовп води стояв вище 10 метрів і джерело ледве засипали, закидавши його і мішками з вовною, і камінням, і піском, боячись, що навколишні села можуть бути затоплені. Озеро і криниця зникли, а ось назва залишилися. Гордістю села Богодарівки були сади і виноградники, але за певних причин цього багатства позбулися, а ми знаємо про них лише із назв.
Наступною зупинкою на маршруті є «Майорова криниця», яка знаходиться на відстані 500 м від центру села. Перейшовши по містку річку, ми дістанемося до оновленої впорядкованої криниці.
Ніхто не пам`ятає, хто копав цей колодязь, але із переказів відомо, що років йому чимало. Говорять, що багато років тому, люди помітили, як спід землі пробивається джерело, а коли спробували до нього дістатися, надкнулися на величезну кам`яну брилу, під якою була схована вщент повна води криниця. Є припущення, що, можливо, турки, тікаючи сховали в колодязі свій золотий скарб, саме тому й закрили його каменем, а не засипали брудом чи землею.
Все можливо. Але одне з упевненістю можна сказати, що сьогодні це джерело дарує нам свою вологу і ми безмежно вдячні тому копачеві, який дав йому життя. Назва «Майорова криниця», «Майорівська криниця» пішло від сімей одного чоловіка, якого називали Майором, можливо тому , що таким було його військове звання, хоча насправді його звали Іван Сліпенко. Згадує про цю чудову криницю «біля Гусятників» і авторка книги «Криниці-рятівниці» О.Ковальова.
Тож, напившись холодної води, яка до речі, теж вважається не питною, але дуже смачна, ми вирушаємо до Птичні. Саме тут, на схилі однієї з Петринських балок і розташовувався колись Пташник з величезним поголів`ям курей.
За переказами старожилів, землі на Петрино належали панові, а керував ними економ Рафіль. Як згадка про його панування, залишились Панський ставочок, фундамент споруд, де були «половники», у які звозився весь урожай.
Розповідають, що люди наймалися до економа на роботу обмолочувати зерно, доглядати за худобою, куховарити. Оглянувши чудові місця Петрино, ми продовжуємо нашу подорож і наступною зупинкою нашого маршруту буде Ковбаня
«Ковбаня» - особливе місце на річці, яке є улюбленим не тільки для дорослих, а й для малечі. Саме в цій частині села, яку ще називають Нижньою Пойдункою, люди люблять відпочити, порибалити. А що до незвичної назви, то вона утворилася від особливостей місцевого діалекту завезених кріпаків, а саме від слів «пойду но ка я, пойду ко в баню». Через це і сьогодні іноді жителів називають «пойдунами». Звідси і назва скель, які починаються одразу за селом – «Пойдунські»
нарешті вирушаємо до останньої кінцевої зупинки нашого маршруту – «Малої Швейцарії». Це дивовижне місце біля Кам`янського водосховища не поступається своєю красою багатьом заморським куточкам.
Незвичайно красива «Швейцарія» стала улюбленим місцем не тільки для відпочинку, а й для молодих пар, які беруть шлюб, проводячи церемонію саме на берегах «Малого Озера Щастя».
Ось ми і дійшли до кінцевого пункту нашого маршруту.
Шановні друзі! Скільки цікавих переказів про наше село, скільки напрочуд гарних місць, а яка в них історія!
Коментарi